СВОБОДУ ЗДОБУВАЮТЬ! А не обирають голосуванням

«О, люди, люди небораки.
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки Люди – не собаки…»
 
«Жоден народ не буде вільним, поки не звільниться сам!»
 Доки українці будуть заручниками віри «в доброго царя-батюшку», котрий прийде й вислухає, приголубить та вирішить за них усі їхні злободенні турботи, доти в Україні пануватимуть крутії і пройдисвіти, лицедії від політики й обіцяльники різних мастей, облудні пророки й фальшиві благодійники. Доти народ України буде жити в духовних і матеріальних злиднях, в умовах правової незахищеності, а корінна нація – українці–  ще й в атмосфері тотального національного гноблення.
У країні від початків «незалежності» діє антиукраїнська антинародна система внутрішньої окупації. Володіючи значними засобами інформаційного впливу, вона щоденно втовкмачує в голову електорату, що єдина законна можливість щось змінити в країні – це прийти на виборчу дільницю й проголосувати за чергового «доброго дядька». А отже, набір засобів впливу на процес державотворення цим і обмежується для «носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні…». Таким чином система мінімалізує участь народу у справі керування державою до невигадливого процесу вкидання бюлетеня в урну раз на декілька років і уникає підконтрольності з боку народу, а тому почуває себе безкарно й витіває нахабно та цинічно все, що їй заманеться. Зі зміною осіб на посадах різних рівнів у цій системі сама система залишається незмінною.
Усе сказане в попередньому абзаці — це аверс проблеми. Але є й реверс – байдужість решти суспільства, тих таки виборців, до власних можливостей впливати на хід процесів у державі та свідоме обмеження своїх обов’язків до примітивного малювання галочки чи хрестика в бюлетені  раз на декілька років. З незмінним «умиванням рук» після, начебто виконаного громадянського обов’язку: ми їх ото, мовляв, обрали, дак нехай вони тепер за нас думають, як нам жити… Наше діло маленьке…» А «обрані», бідолахи, опиняються тим часом сам на сам, мало того, що зі своїми турботами (конкуренція в середині самої системи не гарантує стабільності, а тому одразу ж постає гостра потреба повернення затрат, вирішення власних нагальних забаганок і необхідність якнайшвидшого забезпечення безтурботного майбутнього – свого, дружини, дітей, родичів близьких і далеких…), так іще ж і людські треба вирішувати, хоча б для видимості, щоб не так кидалася в очі цілковита байдужість до численних потреб «маленького українця», на які, вони, «народні обранці», здебільшого плювати хотіли з висоти свого суспільного й матеріального становища. А ті, котрі теоретично й готові щось зробити (є й такі і їх чимало), то впрягшись в упряжку системи, торувати шлях по-своїй волі не можуть. Система – це множина взаємопов’язаних частин, якщо один чи декілька елементів гальмують роботу системи – їх замінюють. Тож для того, аби втриматися в рамках системи, потрібно справно на неї працювати. Якщо спитати в будь-якого колишнього або чинного патріота-депутата, патріота-чиновника в чому справа, відповідь буде прогнозованою: «Я з усіх сил намагаюся – не дають…» Оце те, про що йдеться.
Одиниці не здатні протидіяти системі. Одну систему може подолати лише інша система.
Така система вже була в українській історії. Це та сила, котра спромоглася своїми рішучими діями зупинити Голодомор 32-33 років ХХ ст. в Україні. Яка найбільшою мірою спричинилася до повалення злочинної імперії СРСР. Це система українського організованого національного визвольного руху з українською національною ідеєю на своєму прапорі, очолювана єдиним авторитетним Проводом.
На превеликий жаль, у часі розпаду СРСР ця система виявилася виснаженою через  значні людські втрати в багатолітній нерівній боротьбі з потужними нацистською та більшовицькою системами. А ті кадри провідного активу, котрі заступили місце попередників, виховані в умовах західного демо-лібералізму, відірвані від української дійсності, при збереженні назви й зовнішніх атрибутів проявили повну нездатність до осмислення вимог часу й завдань нації на новому етапі боротьби, а тому не спромоглися очолити процес національного державотворення. Провід опинився в руках людей, вихованих радянською системою, ще більше віддалених від розуміння нагальних потреб української нації. Новий Провід закликав до боротьби за права людини в той час, коли ще не були забезпечені права нації, а лише звільнена територія її проживання. Коли нація в неволі, одна з її складових – людина — не може бути вільною автоматично.
Чому саме українська національна держава є панацеєю і єдиним виходом із ситуації, котра склалася в країні? Та тому, що українці є переважаючою спільнотою в цій державі, нас майже вісімдесят відсотків. Зі своїми тисячолітніми традиціями, зокрема й у площині державотворення, прагненнями, культурними й духовними цінностями, дещо відмінними від цінностей інших націй. Як може суспільство повноцінно існувати, коли в ньому не забезпечене основоположне право «бути самим собою» найбільшої його складової? Без врахування цього фактору будь-які зусилля побудувати щось якісне на цій землі були й будуть недостатніми. Досі бралися до уваги різні соціальні, вікові, класові, ґендерні, економічні фактори, з цілковитим ігноруванням українського національного чинника. Саме тому будь-які зусилля в сфері державного будівництва були марними.