ПЕКЕЛЬНА КРИЇВКА УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА

«На білому світі стояла велика спека, а останні дні, видно, були ще більш спекотними, бо тут, два метри під землею, без вікон без дверей, лише із задраяною з зовнішнього боку лядою і вузьким-вузюським – на ширину долоні – «комином» для повітря у стелі, було справжнє пекло».
Цією цитатою з роману Марії Матіос «Нація» можна окреслити сьогоднішній стан української книги, а ширше — українського слова в Україні. Загнана до задушливої криївки, українська культура свідомо виштовхана за межу виживання тими, для кого її існування є загрозою здійснення їхніх планів оволодіння Україною. Знедуховлене суспільство – це суспільство рабів. Очевидно, стоїть завдання зробити українців рабами, а не господарями, бо у господаря не вкрадеш безкарно, а «псові» можна й кістку кинути або й просто копняка дати...
«Дихання через «комин» не приносило полегші. Корнелія підставляла широко відкритий рот, хапала задуху повітря, а потім намагалася дивитися одним оком крізь трубку вверх». Уявімо на місці Корнелії українську культуру, і запитаймо себе, що ж вона бачить крізь оту малесеньку дірочку, яку їй поки ще не перекрили? А бачить вона те, що бачить кожен спраглий української високомистецької книги: засилля низькопробної продукції, переважно іноземних видавництв та іноземними ж мовами. Але ніяк не доглядітися їй підтримки з боку «рідної» держави.
Українські митці роками б’ють на сполох, апелюючи до можновладців від культури, політики, фінансів. З особливою гіркотою тепер, після невиправданих сподівань на висліди «Помаранчевої революції». Марно. Багатьох в Україні дратує вже саме питання про необхідність державного сприяння українській культурі. На їхнє переконання, в Україні як поліетнічній державі повинні бути «рівні умови» для розвитку усіх культур. А українська, якщо хоче домінувати, нехай створює конкурентноздатну продукцію. Великі ліберали не усвідомлюють декількох речей. Перше – Україна не є полі — , а моноетнічною державою. Українців в Україні, за останнім переписом, понад сімдесят відсотків. Якби, скажімо, українців було приблизно п’ятдесят відсотків (плюс мінус п’ять), і якоїсь іншої національності п’ятдесят відсотків (плюс мінус п’ять), тоді така держава була б біетнічною; коли б українці складали двадцять відсотків населення, ще по двадцять — представники інших чотирьох національностей, тільки тоді країна могла б називатися поліетнічною. Друге – чи запровадили б поборники рівноправності культур такі правила конкуренції у власній оселі? Ось є, мовляв, моє помешкання – давайте змагатися, хто найкраще його впорядкує. Як на вашу думку, хто виграє тендер? Звісно, той, у кого більше грошей. А хто платить, той, відомо, й “замовляє музику”. А чи сподобається «нова музика» номінальному вже господарю помешкання, невідомо, та вирішального права голосу він більше не матиме. Якщо його взагалі там ще терпітимуть. Ну, хіба деякий час, щоб, бува, не збунтувався й не порізав усіх. А там підпоять, підсиплють … чи ще чого, і по всім. Утім, хіба це так важливо? Адже тендер відбувся на прозорій, альтернативній і, головне, демократичній основі...
Хто ж сьогодні володіє фінансовими ресурсами у державі Україна? Перераховуючи прізвища найзаможніших, навряд чи знайдемо серед них хоч одного українця. Відповідно й “музика” ними замовляється яка? А ще не захищений від будь-яких закордонних хижаків інформаційний простір України… Ось вам і рівні можливості для розвитку культур...
За збереження і примноження культурних надбань росіян, поляків, євреїв та інших представлених в Україні нацменшин дбають їхні титульні держави. В українців, окрім як на батьківських землях, інших держав бути не може і не повинно бути. То ж Україна повинна була б як пріоритет ставити питання збереження, захисту, розвитку перш за все культури титульної нації – української. Створити державну програму сприяння всьому українському як фундаменту державності української нації на своїх етнічних територіях. Інше питання, чи є ця держава українською і чи є українці в ній господарями? Ситуація з українським питанням у державі «На нашій – не своїй землі» (Т. Шевченко) і з питанням українського слова зокрема змушують констатувати, що ні!
Перше враження: адепти вільного ринку явно не усвідомлюють, що у життєвому процесі приватного помешкання і держави задіяні одні й ті ж механізми, звісно, у різних масштабах. А переконатися в цьому дуже легко: варто лише спроектувати ці процеси на меншу модель – власну хату. Але, скоріш за все, ці люди живуть за подвійними стандартами: у приватній домівці — за одними правилами, а в державі — не як у власному домі ширшого розуміння, а як у громадському закладі, де, на перший погляд, усе є водночас і спільним, і нічиїм. А насправді?
«Ми не хочемо в третьому тисячолітті сидіти в криївках чи бути останніми героями своєї культури… українське слово в українській книжці, що скромно, і таки по-сирітськи тулиться в рідній державі, потребує відновлення справедливості», — з болем у серці намагається докричатися до світу від імені українських письменників пані Марія Матіос.
Хто ж мав би її почути?
Усі чотири гілки влади в Україні не є українськими ні за складом, ні за суттю; Політичні партії? Природа політичних партій така, що вони орієнтуються виключно на настрої суспільства, вужче — на конкретного виборця, тобто залежні від політичної кон’юнктури. Що являє собою сьогоднішнє суспільство і які його настрої, духовні запити після століть духовного і фізичного викорінення всього українського і насадження чужого? Ні, політичні структури пальцем об пальця не вдарять доти, допоки це не обіцятиме їм політичної вигоди. Хто ж у такому випадку може кардинально змінити настрої суспільства, щоб воно, своєю чергою, змінило пріоритети діячів від політики, а врешті — держави? Еліта нації. До неї належать і ті, хто володіє словом й у важких умовах сьогодення попри все ще плекає українську культуру. Виходить, начебто, замкнене коло. Ті, хто здатен змінити ситуацію, не володіють засобами впливу ні державними, ні інформаційними, ні фінансовими. Але зрушити камінь з місця насправді не так вже й важко. І Слово тут має відіграти роль першого плану, воно ж у стократ потужніше від будь-якої зброї.
На початковому етапі важливо лише чітко усвідомити першопричину лиха (бездержавність української нації) і вести боротьбу з нею (за державне самоутвердження українців), а не з її наслідками. Тоді зникне вузькопрофесійне бачення проблеми: священиками у релігійній сфері, літераторами в літературі, журналістами в журналістиці і т.д. й за умови бачення спільної мети не розпорошуватимуться даремно зусилля. «Бо без вирішення головного політичного завдання – здобуття національної держави — жодне інша проблема (національна, соціальна, економічна, релігійна, освітня, культурна тощо) ніколи не буде вирішуватися на користь українців» (В. Іванишин).
Коли заходить мова про політичне самоутвердження української нації у вигляді національної держави, то йдеться насамперед про створення системи (а держава як така володіє всіма необхідними для цього засобами) збереження і розвитку унікальної української культури. Культури, носіями якої на рівні генетичної пам’яті є етнічні українці. Помиляються ті, хто, з легкої руки І. Багряного, бачить вихід у консолідації «українців за територіальною ознакою», а не за духовно-кровною, тобто етнічною. А що, українці «не в Україні сущі» не мають права бути причетними до творення української культури і держави? А їх понад два десятки мільйонів по світу. Не заслуговують? Чи українці бувають різного ґатунку? Жоден «політичний українець», хоч як би не «витанцьовував гопака», не заховує у собі того, що передається виключно від покоління до покоління, з молоком матері. І будь-які інші (правові, соціальні, ліберальні, демократичні, найдемократичніші, щонайдемократичніші тощо) держави не дбатимуть про захист, збереження і розвій української культури так, як здатна робити це лише українська національна держава на своїх історичних землях. Без цього їй не вистояти: це і її обов’язок, і її підмурок, її міць, її сенс.