Язик до Києва...

Натрапив якось у You Tube на відео, де квазімовознавці (а рачій, язиковєди або ж язиководи) стверджують, що в Києво-Печерській лаврі немає жодного документа, писаного українською. А отже, відсутні підстави виводити історію України та українців від києво-руських часів.
Очевидно, що таке «дослідження» розраховане на невігласів та засліплених українофобією осіб. І є цілковитою профанацією дискурсу.
Будь-якій освіченій людині відомо, що богослужбовою, а відтак і книжною мовою від часів хрещення Русі була так звана церковно-слов'янська. Штучно створена просвітителями Кирилом і Методієм на базі солунського діалекту староболгарської мови, для поширення християнського вчення серед слов'ян.
«Початки цієї мови сягають 863 року, коли моравський князь Ростислав звернувся до візантійського імператора Михайла III з проханням вислати йому місіонерів для виховання в Моравії місцевого духівництва. Вибір упав на братів Костянтина (в чернецтві Кирила) й Методія. Родом із Салонік, ці грецькі діячі досконало володіли слов'янською мовою у місцевому македонському варіанті. Костянтин створив окрему абетку, якою б міг послуговуватися для місіонерської праці — опісля названу глаголицею — і вже прибувши до Великоморавії, заходився перекладати нею богослужбові тексти.
В основу цієї новоствореної у процесі перекладу літературної мови, лягла найкраще відома Костянтину македонська говірка (!!! Р. Ж.) — і Костянтин, у міру свого знання її та бажаючи стати зрозумілим місцевому населенню, послідовно вводив у неї моравські елементи. А вже по смерті Костянтина у 869 році мовну й місіонерську діяльність продовжував Методій.
По смерті Костянтина 885 року католицький єпископ Моравії Віхінґ почав гоніння на його учнів. Наума, Климента, Саву та Ангеларія було ув'язнено. Після звільнення послідовники і учні святих братів опинилися на вигнанні в Македонії і Болгарії, на терені яких зокрема відзначилися святий Климент († 916) і святий Наум († 910), котрі надалі плекали церковнослов'янську мову. Зовсім природно, що моравські елементи мови тут, у новому оточенні, не були потрібні: більшість їх усунено і на місце моравської прийшла македонська редакція церковнослов'янської мови. У Болгарії, яка знаходилась під потужним візантійським впливом, глаголиця на письмі й моравські її елементи вважалися особливо небажаними.
Уже за царювання Симеона, імовірно 893 р., створено нову абетку, кирилицю, подібну грецькій проте з елементами глаголиці, а в мові усунено моравських елементів та додано натомість болгарських. Так і постала третя, болгарська редакція («ізвод») Староцерковнослов'янської мови. До речі, існували ще й сербська, хорватська, руська і, коротко, чеська редакції Староцерковнослов'янської мови».
«В українській термінології вживають різні назви для цієї мови: давньоболгарська, староболгарська, старослов'янська, церковнослов'янська, староцерковнослов'янська мова. Втім два перші терміни вживають рідко. Терміни староцерковнослов'янська та церковнослов'янська не рівнозначні, їх уживають поряд як два щаблі історичного розвитку мови, при чому уточнюють, про церковнослов'янську мову якої саме редакції йдеться».
Церковнослов'янська вважалася шляхетною і єдино «богоугодною», на відміну від простонародної мови Русі. Схожий принцип сповідувала й московсько-пертербурзька аристократія, послуговуючись свого часу німецькою і французькою, щоб відмежувати себе таким чином від плебсу. Цієї закостенілої традиції й досі дотримується московське православ'я, а тому, справді, марно шукати зразки староруського (давньоукраїнського) мовлення в записах києво-печерського монастиря.
У тому, що серед населення Великого Князівства Руського побутувала давньоукраїнська, можна пересвідчитись, переглянувши «Словарь архаизмов, диалектных и устаревших слов», в якому багато слів є незрозумілими сучасному росіянину, а для українців і нині слугують активним лексичним матеріалом мовленнєвого процесу.
Наприклад:
Багно — … низкое, топкое место, вязкое болото; грязь, которую на юге зовут и болотом. «Він по саму кабіну вивалявся в багні і в розпал веселощів з'явився на головній площі.» (Є. Наумов).
Вдругоряд — во второй раз, вторично; потом, после. Укр. — другорядний; рос. — второстепенный. «Квотний принцип грав другорядну роль при визначенні складу Уряду.» (М. Томенко).
Вельми — очень, весьма, много. «За все тобі я вельми вдячний, Прости, що був такий невдячний» (Ю.Новіков).
Жито — хлеб в зерне, на корню, в снопах, зерно, идущее в гонцу; ячмень. Укр. жито; рос. рожь. «За наше жито та ще нас бито.» (Укр. народна приказка).
Калика — паломник, странник; нищий, чаще слепой, собирающий милостыню пением духовных стихов. Укр. — каліка; рос. — инвалид. «Зречення материнської мови і перехід на чужу, навіть не виїжджаючи в інші краї, — симптом духовного каліцтва. Язик є у телят, котів, папуг, свиней, птахів, вовків і ще лютіших звірів. А мова є лише в українців» (В. Шевченко)
Трафлялось — случалось. Суч. укр. літ. — траплялось. «Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене...» (В. Стефаник). «Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумів, що трапилося щось надзвичайне...» (Г. Тютюнник).
Хмарный — пасмурный, сумрачный. Укр. — хмари; рос. — тучи. «Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються. Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються.» (О. Положинський)
І таких прикладів можна навести безліч.
Я не звертатимусь до давньоруського сліду в пам'ятках української народно-поетичної творчості (фольклору), бо це виходить за рамки моєї статті. Але й вони могли б бути вагомим підтвердженням українськості Києво-Руської держави.
Необхідно зазначити, що церковно-слов'янська, стала структурною основою для формування нової мови (язика), котрої(го) потребувала новоспечена державність московсько-володимиро-суздальських земель для сепаратизації від Києво-Руської метрополії (інша мова — інший народ — формальні підстави для від'єднання). І тому зв'язок між письмовими документами Києво-Печерської обителі і російською мовою є обґрунтованими. Але за такими ж критеріями на правах лінгвоспадковості сучасні румуни чи французи можуть претендувати на спадщину давньоримської державності. Чи ж варто нагадувати, що в період існування Римської імперії усвідомлення себе єдиною етнічною, не кажучи вже про національну, спільнотою ні предками французів, ні румунів ще й не почалося. Те саме можна сказати й про зв'язок політичного союзу давньоруських племен «Київську Русь» (Ruthenia, Garðaríki)ІХ-ХІІІ ст. і Московського князівства, лише в ХІV ст. (1328 р.) започаткованого.
В українській приказці «Язик до Києва доведе» слово «язик» вживається у значенні людського органу, що бере участь в артикуляційному процесі під час мовлення (у цьому випадку йдеться про комунікативну функцію), а не «русскій язик» як систему звукових і графічних знаків, котрими послуговуються «русскоязичниє».
А ще одна українська приказка гласить: «Брехнею світ обійдеш, а назад не вернеш». Відтак заснована на облуді путінсько-дуґінсько-ґундяєвська пропаганда, навряд чи будь-коли цілком (як їм того хочеться) підпорядкує московському престолу Київ. Як це не вдалося зробити ні за посередництвом Феофана Прокоповича, ні усіх отих карамзіних-соловйових-татіщєвих.
Київ завжди був, є і буде українською столицею!

http://uk.wikipedia.org/wiki/Староцерковнослов'янська_мова
http://www.mageia.ru/content/blogcategory/25/40/
http://uk.wikipedia.org/wiki/Київська_Русь
http://uk.wikipedia.org/wiki/Велике_князівство_Московське