Турецька криниця

Сталося це ще тоді, коли я входив до складу добровільної пожежної дружини нашого міста. Саме з тих пір і маю на згадку осмалені брови та вії. І виглядаю так незвично, що мною навіть дітей лякають.
Цікаві були часи. Пожежа, скажу вам, то щось особливе. То… Утім, словами цього не передати. Особливо мені, людині, котра не надто володіє даром красномовства; не дав Бог і край. Та й не кожен борзописець, гадаю, утне переказати всю її красу і велич, не те що вже я, недоріка. Отож, при нагоді, не полінуйтесь помилуватися нею власними очима. Не пошкодуєте. Тільки не влаштовуйте пожежі навмисно, бережи вас Господь від такого кроку. Вогонь сам відає, куди і коли приходити. Ото зачуєте лишень пожежний ріжок, мерщій туди.
Частину пропонованої історії я повідаю вам як очевидець, бо був тому безпосереднім свідком, а решту, як почуте з уст мого знайомого лікаря. Він відбував тоді інтернатуру в диспансері для людей, глузд яких подався, за тих чи інших обставин, у мандри без господаря, і де їм люб'язно дозволено очікувати на його повернення. Цьому своєму знайомому я вірю, наче самому собі. А мені ж ви безумовно довіряєте. Та й нині він дуже поважний чоловік, до того ж знаний своєю непідкупною порядністю. Такий брехати не стане. Тож повірте і ви.
Сім'ю Зільбербрюненів, про яку йтиметься, я знав давно. На момент подій вони належали до класу так званих скоробагатьків.
Їхнє віднедавна розкішне обійстя — об'єкт заздрощів менш удатливих сусідів, заходилося щойно за межею міста, метрів сто з лишком від митної канцелярії, поблизу так званої Турецької криниці. Вона ще й зараз існує. Либонь, знаєте.
Побутує міська легенда, що цю копанку колись облаштували турки, ще за часів панування над краєм імперії Османів. Тому вона і має таку назву. А рура, котра подає воду із джерела, нібито зроблена суціль зі срібла. Тож вода в тій криниці, збагачена цим благородним металом, а відтак — чиста й цілюща. Хто не знає, скажу, що срібло має антимікробні властивості. Застосування срібла для знезараження води є найдієвішим засобом дезінфекції та консервування питної води ще з давніх давен. Це мені також той самий лікар розповів. Якраз між другим та третім келішком «Бєхеровки» в "Literatur Cafe" у Хавича. То було наше улюблене місце відпочинку; ну, розумієте, богема і все таке інше… освічені дівчата… До слова, саме атмосфера цього закладу і спонукала мене до написання спогадів.
Не один охотник і не раз намагався поживитися «турецьким сріблом», легковірно піддавшись спокусі, нав'язаній давньою байкою. Щоразу марно. Відомо ж і дітям, що скарби зазвичай бувають зачаровані, а тому невидимі. Щоб на них натрапити, потрібно провести певний обряд або принести якусь жертву. Залежить від накладеного закляття.
Ще зовсім не так давно до згаданої події, наше подружжя мешкало в звичайній, сільського типу халупі. Пересічний чиновник мерії невисокого рангу та його дружина-домогосподарка тоді, як то кажуть, ледве зводили кінці з кінцями… Бувало, що й не в піст вимушені були постити. Та якось раптово, несподівано для всіх, в одночассі, обросли неабиякими статками. Ніхто не відає, з якого неба на них гепнулося те добро. На заробітки, як багато хто в ті непрості часи, Зільбербрюнен-чоловік не їздив. Кожен з міських нотарів міг би, хоч і під присягою, засвідчити, що жодної спадщини від багатих родичів ці люди не отримували. З міста, як свідчать співробітники, чиновник навіть у відрядження ніколи не виїжджав. А його благовірна, міцно прив'язана до господарки, й поготів. Подейкують, що не обійшлося без турецького скарбу. Але так це чи ні, теж ніхто, за браком доказів, підтвердити не міг.
Отже, однієї днини, коли заголосив червоний півень, я, серед інших, стояв та дивився, як ненаситець вогонь поїдом поїдає їх ошатний, зовсім новенький двоповерховий з мансардою будинок. Ще майже свіжа деревина злісно шипіла, неохоче піддаючись наполегливому натискові полум'я. Але те не зважало на чиєсь небажання — ні горопашного маєтку, котрий корчився від пекучого болю і ядухи, ні його власників Зільбербрюненів, котрих зсередини пекла прикрість за своє добро, що зникало на очах. І яким вони ще не встигли вдосталь натішитись.
Наша пожежна команда прибула, не зволікаючи, за лічені хвилини після того, як забили на сполох. Проте ми з колегами стояли посеред натовпу зівак й нічого не могли вдіяти. Криниця, з якої мали брати воду для гасіння, була наповнена по вінця. Рік не видався посушливим. Але як тільки ми опускали до неї кишку помпи, вода дивним чином, як заворожена — зникала. Наче води Червоного моря під стопами втікачів з Єгипетського полону. Кожен раз по численних спробах кінець шланга тикався в сухе дно. Нам залишалося лише розводити руками і подумки співчувати господарям.
Будинок, звісно, згорів ущент. За відсутності води, навіть ми, досвідчені вогнеборці, виявились безпорадними.
Господарі, як вибігли, рятуючись, так і стояли в самому спідньому. Жінка жодного разу не подала голосу — заціпеніла, мов їй одібрало мову. А її чоловік, навпаки, безперестанку верещав пискливим, невластивим для дорослої людини голосом. Зі сторони могло видатись, що кричить до смерти нажахане немовля. Дивно було усвідомлювати, що цей крик виривається з горлянки дорослого чоловіка. Я й досі, а пройшло більш як півтора століття, іноді, безсонними ночами чую цей моторошний дитячий лемент. А після того, як мені стали відомі деякі деталі справи —  він взагалі примушує мене, загалом небоязкого, тремтіти від жаху. Додаючи, за кожним разом, по декілька сивих волосин до мого чуба.
Наступного дня пана Зільбербрюнена витягнули з мотузяної петлі. Неживим.
Тяма його дружини відтак не змогла опанувати собою через раптову вимушену самотність і вибралась, не попередивши нікого, на пошуки блукаючої душі своєї другої половинки.
Згадуваний мною знайомий, котрий спостерігав за нею в богадільні, пізніше переповів мені зміст її марень. Зільбербрюненова раз по раз, день у день, з року в рік, повторювала одну й ту ж історію про безпросвітні злидні замолоду, про потай народжену дитину,  про відчай, котрий охопив їх, коли чоловіка звільнили з посади за підозрою в хабарництві і те, як потім вони віднайшли скарб, ціною страшної жертви...
Ураховуючи ту обставину, що на згарищі другого дня було знайдено металеву скриню, наповнену срібними талярами з профілем вінценосної Марії Терезії — як потім з'ясувалося — фальшивими, карбованими в домашніх умовах, то можна було частково повірити у вірогідність подій. А коли лікар повідомив туди, куди слід повідомляти в таких випадках, і відповідні служби почали розслідування — ними неподалік від криниці було виявлено в землі кістяк немовляти. Аж тоді мої сумніви щодо неймовірності почутого остаточно розвіялися, наче дим після того, як вогонь цілком насититься.
Чим усе закінчилося? Срібло переплавили, виготовили з нього ікону Божої Матері і почепили на дашок криниці. Правда, після першого «визволення» міста, в 1939-му, вона безслідно зникла. Через стан здоров'я Зільбербрюненову визнали неосудною. То вона так і закінчила свої дні, за висловом не пригадую якого письменника: у «юдолі скорботи і печалі», колишучи на руках уявну дитину.
Що спричинило пожежу так і не було з'ясовано.