Страшний сон

Наснився мені цієї ночі жаский сон.
Ніби в країні захопила владу антиукраїнська хунта чи щось на зразок цього. Майже скрізь панує московська мова. Прем'єр міністр спілкується жахливим суржиком. Міністр науки і освіти взагалі заперечує існування такого етносу, як українці. Поліцейські хапають на вулицях людей за те, що ті розмовляють українською, і з криками: «Ми вам бандьори щас пакажем нєзалєжнасть...», — пачками пакують до автозаків. Якісь біснуваті з червоними ганчірками на вудилищах верещать: «Так іх, так ім...». У наших церквах повсідалися чужинські попи і баламутять народ. Жахіття, де я?.
Прокинувся спітнілий. Ущипнув себе: «Як це не існує? я ж є». Для певності, що то був лише неприємний сон — вмикаю телевізора. «Фу. Слава Богу!» На першому національному, вже за місяць до святкування Дня Української Зброї 14 жовтня на Покрову, головною вулицею країни повним ходом йде підготовка до урочистостей. Військові тренуються проходити стрункими лавами, салютуючи памятникові Провіднику ураїнської нації Степанові Бандері, що височіє біля Бесарабки. Майорять синьо-жовті барви, на розтяжках Слава Україні! і Героям слава!.. Усе гаразд.
Остаточно розвіяла тривогу кохана. Зателефонувала якраз повідомити, що у неї все ладно. Доїхала добре. Вчора вона відбула з журналістською делегацією до Кубані на святкування двадцятої річниці державної незалежності дружнього нам козацького краю.
І треба ж такій чортівні наснитися. До чого б це?