Алло, чистилище?

Усім відомо, що лікарі охоче вдаються до чорного гумору на межі з цинізмом, коли заходить мова про їх фахову діяльність. Воно й не дивно — такого надивляться за свою практику, що volens nolens змушені критися за подібною захисною маскою поверх медичної. Коли сприймати страждання кожного пацієнта, як своє особисте — довго не втримаєшся при здоровому глузді.

А от цинізм і блюзнірство священиків дещо дивує. І не треба мене переконувати, що вони, мовляв, теж люди і ніщо людське їм не чуже. Усе повинно мати якісь межі через котрі зась переступати.

«… ех, жмуріка би, да побагачє! А то істощал что-то мой кошель...» — чув я від одного батюшки без парафії, котрий промишляв випадковими відспівуваннями померлих і це ще квіточки у висловлюваннях, а от історія, яку оповів мені знайомий священик — це вже святенництво, як на мене.

А ось вам коротко і сама оказія. Переставився, значить, у н-ній єпархії Єпископ. Поховали, відспівали — зробили все, як обряд велить, ба навіть більше та про це пізніше. А опісля і пом'януть не гріх, як то кажуть, — подалися до трапезної «откушать чєго Бог послал». «Кушалі», зокрема, і «єйо радімую». Що там робилося, коли не попи горілкою, а оковита (хай згине відьомське зілля) почала керувати «духовенством», годі передати літературною мовою: лайка, мордобої та інші неподобства не вщухали до самісінького світанку. Але все рано чи пізно набридає. Угамувавшись, стали вони думати-гадати, як би ото ще розважитись. І тут один із них згадав, що окрім різного коштовного добра до могили Єпископа поклали ще й коміркового телефона (!?). Не довго розмірковуючи, набирають вони єпископський номер, вмикають гучномовця і, коли після декількох гудків виклику чують з потойбіччя голос оператора: «Абонент за межею досяжності», — вибухають гучним реготом.
Як вам?