Постать

«Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Кров, пролита для цієї великої мети, не засихає. Тепло її завжди відіграватиме роль непокоючого тривожного фрагменту, що нагадуватиме про некскінченне і закликатиме до продовження розпочатого.» (Симон Петлюра)
У різні часи петербурзько-московська пропаганда замість назви українці застосовувала евфемізми «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці»… при чому не тільки до тих, хто брав зброю і ставав на захист нації. Навчені гірким досвідом, знають «наші воріженьки», що навіть у затурканому «безхребетному хохлі» дрімає до пори до часу вічний лицар – Козак. Варто лише підняти голову «духові одвічної стихії» і вчорашній гречкосій хапається за зброю. І тоді неминуче з’являється на видноколі нації Мазепа, Петлюра, Бандера з готовністю очолити цю стихію. Направити розрізнені потоки народного гніву і прагнення помсти в єдине грізне русло змагань за власну державність.
Для північної сусідки ці постаті (так само, як і для нас) є символами боротьби українців. Для одних — ворогами, для нас – Героями-борцями за «Свою Правду, і Силу, і Волю». Хоч як наш люд намагалися привчити дивитися на власну історію чужинськимии очима, не завжди це виходило. А якщо й виходило, то ненадовго і не цілковито по-чужинському.
Початок двадцятого століття – яскрава доба героїчної боротьби українців за національну Мрію, нерозривно пов’язана з іменем Симона Петлюри.
Багато різних вигадок (з подачі тих же «старших братів») можна почути про Головного отамана військ УНР. Як старих (агент іноземних розвідок, організатор жидівських погромів…) так і нових (масон, убитий своїми ж за невиконання наказів). Намагаючись очорнити процес національно-визвольних змагань, за давньою звичкою, обливають брудом, передусім, його керманичів. Як бачимо з історії ця практика малоефективна. Бо ті, кого прагнуть зганьбити, в народних очах залишаються незаплямованими. Наш народ тонко відчуває будь-яку фальш. Навіть найнезначнішу. Як і не одразу, то згодом неодмінно. Маючи не тільки розум, а й щире серце – сам спроможний відділити зерно правди від полови брехні. Не будь-чиє ім’я обирає собі за символ. Не кожне гаптує золотими літерами на своєму прапорі національної боротьби.
Сучасник Симона Петлюри російський академік Ф. Корш ще задовго до того, як Петлюра обійняв посаду Генерального секретаря з військових справ уряду УНР писав про нього наступне: «Петлюра – безконечно вищий за те, що про нього кажуть. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями…»
Не бракувало і не бракуватиме також різноманітних дослідників, які намагаються «пролити правду» на «темні сторінки» історії. Невтомно дошукують усіляких дрібниць (щоб здрібнити). Вишукують різні «смажені факти» з життя Провідників. Але «правдолюби» послідовно «забувають» згадати про головне: в ім’я чого проливалась кров. Завданням різних інсинуацій завжди були і є спроби відвернути увагу від головного: за що ж велася боротьба очолювана цими людьми.
У чому ж історична велич Симона Петлюри? У тому, що один із небагатьох керівників УНР, правдиво оцінював ситуацію? У розумінні, що відновленій українській державності нізащо не втримати власну самостійність і незалежність без добре організованої національної армії? «Треба організувати реальну збройну силу для оборони нашої молодої держави…», – повсякчас наголошував Головний отаман. І, попри перешкоди, заходився її організовувати. У тому, що під його командуванням українські військовики показували безпрецедентні приклади героїзму? Так! Та не тільки. Українська історія знає багатьох тих, що очолювали нуртуючий оружний люд. Не всі залишились у пам’яті народній, не всіх завзято обпльовує ворог. Велич Симона Петлюри передусім у тому, що повів на криваву боротьбу не за покращення долі раба в Російській імперії, а за цілковите звільнення з найосоружнішого українцеві національного рабства. Не за щось дріб’язкове (демократичні свободи, права робітників та селян, козацькі вольності…), а за все, що по праву належить українцям. За самостійну соборну українську державу «Від Кубані по Сян». Саме тому шанує його українська нація.
І саме тому одного травневого дня на одній із вулиць Парижа, дерева передчасно зронили свій цвіт, зрушені пострілами чекістського аґента Самуїла Шварцбарда.