Перемогти - щоб Бути!

Визначальним чинником усіх цілеспрямованих суспільних процесів є чітка візія кінцевої мети, досягненню якої підпорядковується діяльність суспільного руху. За відсутності чільної мети, будь-який рух приречений на беззмістовне хаотичне блукання та непередбачуваність результатів своєї діяльності в цілому.
Якою є головна мета українського націоналізму на даному етапі?
З’ясувати це питання є дуже важливим з огляду на те, що більшість організацій, котрі є спадкоємцями націоналістичних традицій минулого, а в очах суспільства нині є виразниками української національної ідеї та націоналістичного чину, після виходу України зі складу СРСР, досі не визначилися щодо єдиного спільного для всіх бачення головної Мети українського націоналізму в умовах державної незалежності. Така ситуація породжує непорозуміння між різними гілками організованого націоналістичного руху, яке інколи втілюється у відверте протистояння. Останнє в свою чергу призводить до дезорієнтації української громади. В сукупності ж вище означені негативні чинники є гальмом у процесі утвердження українського ціннісного спадку в державотворчій практиці України.
Мета – це вершина, орієнтир, досягненню якого підпорядковуються всі засоби, визначається маршрут, підбирається відповідне спорядження, розраховуються сили тощо. У різних груп може бути різне бачення можливостей подолання шляху. Комусь видається слушним досягти його по одному зі схилів, комусь по іншому – мета ж залишається незмінною – вершина. Так є тільки тоді, коли наявна повна узгодженість щодо кінцевого пункту призначення.
У супротивному випадку може трапитись, як з двома ватажками опришків із притчі, котрі домовилися зійтись о певній годині на вершині опришківської гори, щоб гуртом здійснити вигідний обом задум, втілити який можна було тільки спільними зусиллями. Вони домовилися про годину, про кількість зброї, обговорили до дрібниць завдання кожного… Та коли настав визначений час, марно прочекали один другого зі своїми людьми до самої зорі. Кожен думав про зраду іншого. До кінця своїх днів не розмовляли гордовиті ватаги один з одним. Аж коли смерть заглянула одному з них у вічі, задумалися обоє про прощення, як велить Христова віра. І аж тоді з’ясувалося, що один чекав на Говерлі, а інший на Чорногoрі. В Карпатах кожна місцевість вважає саме свої гори – опришківськими.
Саме тому, чітко визначена і сформульована мета – запорука успіху для організованого націоналістичного руху в його боротьбі за долю української нації. Чи є на сьогодні необхідність переосмислювати чи відкидати, як пройдений етап, окреслену попередниками Мету “Здобуття Української Соборної Самостійної Держави”, зазначену в першому пункті Декалогу українських націоналістів?
Ми бачимо, що наявне сьогодні на частині українських етнічних земель державне утворення, що носить назву Україна, ні де-юре, ні де-факто не є гарантом забезпечення прав власне української нації. Отже не є українською за суттю. Більше того державний механізм створений “під себе” духовно і фізично чужою до українських національних інтересів фінансово-політичною клікою, в обставинах системної політичної дезорієнтації сучасного покоління українців, не сприяє його згуртуванню, а всіляко працює на поглиблення тенденції нівелювання будь-яких проявів боротьби за своє національне право, керуючись принципом “поділяй і володій”. Соборною ця держава теж не є. Процес державотворення в Україні неухильно рухається у фарватері усунення з історичної арени такого чинника як етнічно закорінене “об’єднання минулих, сучасних і майбутніх поколінь українців в Україні і поза нею сущих”. Розбудовується маріонеткова державка, де українцям відводиться роль населення позбавленого національних ознак і прагнень, поділена територіально і настроєво на зони впливу закордонних центрів (Москви і Вашингтона) з політичними мегаблоками-гауляйтерами на чолі, котрі своєю чергою через власне зацікавлення схильні до служіння ідеалам своїх господарів і аж ніяк не ідеям українській нації. Не є, як бачимо, ця держава і самостійною у виборі курсу. Отже за таких умов, не може виникати жодних сумнівів, що Метою українського націоналістичного руху і нині має бути здобуття Української Соборної Самостійної Держави – держави, яка б на всіх рівнях забезпечувала українській нації збереження, повноцінне існування і розвиток, була духовним осередком її згуртування, розвивалася в духовному і силовому полі українських національних інтересів.
Але й це ще не все. Тут перед нами постає інша проблема. Відомо, що першопричиною і рушієм усього сущого є Слово. Для того щоб визначена і усвідомлена мета стала дороговказом для усіх учасників процесу необхідне її втілення в понятті, яке б повністю відображало сутність Мети. Розмитість формулювання породжує його різнотлумачення. Слово – це першопочаток всього. До 1991 року таким словом був самодостатній фразеологізм-символ “Незалежність”. Це слово-гасло знаменувало проміжний етап до здійснення головної Мети, і не потребувало ні зауваг, ні тлумачень, і говорило саме за себе. Було інформативною одиницею, безпосереднім знаряддям передачі дум і переживань нації.
Сьогодні не вистачає саме такого слoва-символу, яке б окреслювало нинішній етап боротьби. Слoва – інструмента і генератора мислення-відчуття-переживання української нації, що поєднує ідеальні й матеріальні енергетичні чинники і є носієм індивідуальної та колективної свідомості. Слoва, яке б містило в собі душу національних прагнень, було їх виразником, а водночас “і “молекулою”, і “будівельним матеріалом”¹.
І на останок. Слід завжди пам’ятати, що “Нація не здобуде нічого, якщо боротиметься за щось, а не за все, що їй належить”. У формулюванні чергового етапу на шляху досягнення Мети необхідно керуватися саме цим імперативом. Тільки таким чином нинішній організований націоналістичний рух здатен перебувати на вістрі боротьби української нації за своє право повноцінного буття. І озброєний єдино рятівною для української нації ідеологією українського націоналізму, під прапором української національної ідеї, з Богом і Україною в серці прагнути до перемоги, і перемогти!

---

1 Ткаченко А.О. “Споконвіку було слово…” //Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв. – К.: Правда Ярославичів, 1997. – Ст. 6