Поросята не винні!

І в слав’янофіли
Так і претесь … І всі мови,
Слав’янського люду –
всі знаєте. А своєї
Дастьбі…
Т. Шевченко

У К. Чуковського є чудовий вірш для дітей «Плутанина». www.stihi-rus.ru/1/chukovskiy/19.htm
Багато поколінь за радянських часів, та й після, виховувалось на ньому, проте, мабуть, не всі вчилися, а лише читали, та й то не самі, а жаль. А, може, праці Маркса і Леніна заступали декому дитячу літературу від народження? Схоже на те, і жаль їх. Отож, у вірші Чуковського є такі повчальні рядки: „Замяукали котята: „Не хотим больше мяукать, мы хотим как поросята – хрюкать!”” Комічність ситуації, неприродність такого стану речей очевидні. Мораль досить проста,і має бути зрозумілою навіть дитині, втім, як не дивно, далека від розуміння багатьма дорослими.
Знаходяться доктори економічних наук та інші „професори”, які ставлять під сумнів те, що українці в Україні зобов’язані знати українську й розмовляти нею, бо серед «украінцов» є, бачте, «рускоязичниє» і для них, як повітря, необхідно узаконити «рускоязичну мову», а насправді — узаконити повне ігнорування української. Уявіть собі, що в Ізраїлі з’явилися політичні сили, які вимагають узаконення як другої державної – німецької (мови, якою розмовляли нацисти у Бабиному Яру, концтаборах, якою писалися відозви про повне винищення євреїв), — на тій підставі, що багато ізраїльтян вільно володіють і спілкуються німецькою чи її суржиковим варіантом (ідиш). Одразу ж потрапили б до в’язниці чи божевільні. А от у сьогоднішній Україні це звичайна реалія. І мову ординців Андрія Боголюбського, які 1169-го року пограбували й спалили Київ, головорізів Петра І, які по-звірячому винищили мешканців Батурина, байстрюків Катерини — руйнівників Запорізької Січі, крутянських дітовбивць Муравйова, нелюдів Сталіна-Кагановича та їхніх послідовників кривавих м’ясників з НКВД-МГБ-КГБ, — цю мову «українські політики» вимагають визнати нарівні з українською, а для деяких регіонів, фактично, замість української. І дозволяють собі сентенції типу: „Русскоязычные жители Украины – неотемлемая часть единой украинской политической нации, процесс формирования которой ныне вступил в стадию зрелости, и их право говорить и думать на родном языке (виділення моє — Р. Ж.) никто не смеет ущемлять…» (Юлія Тимошенко)
Свою стурбованість такі діячі майже завжди прикривають демагогічними гаслами захисту культурних прав національних меншин (про обов’язки останніх чомусь ніхто й ніколи жодним чином не згадує). Захисту від кого й від чого? Якій з іноземних мов загрожує занепад чи зникнення? Знову ж таки, яка мова є рідною для «рускоязичних» українців, вірмен, болгар, німців і т. д.?
На нашу думку, збереження й розвиток мов національних меншин уповні забезпечуються їхніми титульними державами: польської – Польщею, єврейської – Ізраїлем, румунської – Румунією, мадярської – Угорщиною, російської – РФ тощо. Оскільки ж мови нацменшин тотожні мовам своїх етнічних метрополій (не існує окремих, скажімо, російської чи румунської мови жителів України), то саме ці країни і повинні приділяти їм окрему увагу, тоді як обов’язком української влади є сприяння діяльності відповідних національно-культурних товариств, якщо ті, своєю чергою, не є розсадниками українофобії, шовінізму і нацизму.
Моральний обов’язок української держави та її громадян – дбати про українську мову, про її збереження, розвиток і поширення, особливо враховуючи ті збитки, які завдані їй протягом століть цькувань і заборон різними окупаційними режимами, що перебували на українських землях.
Коли йдеться про культурно-правові аспекти, то в Україні можлива самоідентифікація лише за національними, а не за мовними ознаками. Тому кожна російськомовна людина, котра є громадянином України і котра поважає себе, повинна запитати у своєї совісті: „Хто я?! Якої національності? Чому я у своїй країні розмовляю чужою, а не мовою свого народу? Що це за національна приналежність така – „рускоязичний”? Чи не є це образою моєї людської і національної гідності? Якщо я українець, татарин, росіянин тощо, то навіщо мені збоку ще й якийсь прикметник «рускоязичний» — як ярлик, особлива відмітка? Це що — ознака неповноцінності чи якоїсь прокази?”
І погодьтеся, що декларування лояльності до корінної нації й одночасне ігнорування її мови у її ж державі є, по суті, великим обманом. То ж не потрібно дурити ні себе, ні людей, ні Бога. Треба бути людьми, любити і поважати Україну, її прадавні звичаї, культуру й мову!