УРИВОК ІЗ РОМАНУ "АРКАН"

Поки Мара сподівалася виманити святиню, уявний простір “всередині каменю” видавався райським садом. Які тільки милі окові дива не оточували Лана у ньому. Та тільки облудниця втратила можливість, і щонайменшу надію оволодіти келихом, все раптом докорінно змінилося. Тепер він не мав ні початку ні закінчення – всуціль безбарвна безмежність позбавлена будь-яких ознак часопростору оточувала його зусібіч. Ще гірше, ніж перед тим у злощасному тумані. Там хоч відчувався твердий ґрунт під ногами. А тут, Лан наче висів у небутті. Перед ним почали виникати образи-привиди від яких волосся ставало дибки, а шкіра вкривалася сиротами. Прозорі видіння змінювали один одного, виникаючи нізвідки і в нікуди зникаючи. Лан спробував був заплющити очі, але продовжував бачити все крізь закриті повіки. Так у дитинстві він свідомо, як, власне, і всі дітлахи, закривав очі, коли ставало лячно – захищаючись непохитною впевненістю, що, раз він нічого не бачить, то, безперечно, не видно і його. Такий захист спрацьовує лише в дитинстві, – подумав Лан, висміюючи цей справді сміховинний у такому віці вияв безпорадності, і сміливо розкрив очі. Хибувало ще постукати по чомусь, і промовити закляття: “тук-тук, я у схованці”. Йому стало соромно перед самим собою за цей мимовільний прояв дитячості. Надалі він спостерігав за тим, що діялося навколо – відкритим поглядом. І дивився не звідкись збоку, як відсторонений глядач, а знаходився безпосередньо у гущі подій, часто і як їх учасник.
Перше, що він побачив – це більш як півсотні воїнів-велетнів розіп’ятих на дерев’яних перетинах вздовж шляху. Він дивився на них знизу, задираючи голову. Їх мовчазне, (ні пари з вуст, ні стогону жодного, ні нарікань) конання викликало двояке ставлення до цих величних мучеників: співчуття і водночас захоплення мужністю, з якою вони зносили страждання.
– Хто ви? – запитав Лан у одного з них.
– Божі люди, – відповів той.
Більше нічого не встиг запитати, велетні розвіялися наче дим, що піднімається вгору і розчиняється у повітрі.
Пізніше він побачить ще щось подібне, але ті люди вже потерпатимуть настромлені на гострі палі, або зачеплені на гак за ребра. І знову жодних ознак болю на обличчях, наче, то буденна для них справа, така собі приємна забавка – отак каратися. Навпаки, усміх на їхніх вустах і жарти створювали враження неправдивості цих образів.
– За що? – запитував їх подумки.
– За віру, за любов до краю, за небажання плазувати… – відповідали катовані, так само мовчки.
Вони не просили у Бога наглої смерті, щоб допоміг їм швидше збутися тортур, ба навіть більше того, – взивали до Нього якомога довше тримати їх у такому стані, щоб бачили кати: за Святу Справу, готові хоч і на пекло, якщо вже така доля… “Двічі не вмирати. А раз, можна й потерпати…”, – шпарили жартівливої.
Лан відчув тоді нещадний біль у боці, ніби гостре залізо в’їдалося йому попід груди між ребрами і ламало кістки. Ні, звичайна людина не може стерпіти такої муки, не зраджуючи свого стану криком, або бодай би незначними змінами в обличчі. Але йому совісно було виказувати перед поглядами цих мужніх мучеників будь-які, навіть незначні, ознаки слабкості. Він затамував як міг те нестерпне відчуття, і все ж відвернувся, бо не зціпити зубів було йому таки несила.
Але ще перед тим пронісся повз нього полум’яний вихор і проволочив за собою на шнурівці закривавлений зойк. А потім тисячі таких же болючих зойків злилися в один і Лан ще більше вжахнувся. Вже за мить тисячі вогняних вихрів гасали навколо з диким завиванням і свистом. Там де вони прокочувалися залишалися опісля тільки обвуглені людські кістяки. Усе затягнуло димом, довелось припасти долі, щоб не вчадіти. Раптом зойкнуло з такою силою, що йому заклало вуха. Після цього сталася цілковита тиша. Лан підняв голову і з цікавості роздивився кругом себе. На горі догорало якесь місто. Усе навколо німувало. Світ німував. Внизу, рікою пливли закривавлені, цілком голі, трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих воїнів, стрижених “під макітру” городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку. Подекуди вони утворювали гаті і, на тих місцях, пересварюючись гучно (Лан не чув їхнього каркання, лише бачив, що ті відкривають дзьоби), справляли свою криваву учту ворони, ласуючи до схочу людськими очима і душами. А трохи поодаль: ціла купа (кілька сотень) мертвих немовлят від двох років і менше. Усі із розтрощеними голівками. Одне із немовлят було ще живим. То був хлопчик. Лан нахилився над ним і помітив на шиї малого срібний оберіг у вигляді меча. Точнісінько такий, як бачив на хлопцеві зі свого сну. Лан хотів взяти його до рук, роздивитися ближче, але видиво, як і попередні, зникло. Розвіялося. Натомість з’явилося інше: теж діти, теж замордовані, але на років десять-п'ятнадцять доросліші – приблизно, Ланові однолітки. Хіба неживі можуть рости ще й дорослішати? – подумав Лан. Він бачив, як у мерців миттєво видовжуються нігті й волосся, та щоб таке… Але те, що він побачив пізніше, довело йому можливість втілення у цьому просторі ще більш незбагненного, ніж те, що було досі. Тим часом, до цих пір тільки бліді, майже прозорі видива, почали наливатися барвами. Якоїсь миті, наче хтось невидимий повиймав чопи з прихованих велетенських діжок і простір почало затоплювати червоною рідиною. І ось що було незбагненним – рідина заповнювала не діл, а стелю простору, наче звисала згори утримувана якоюсь таємною силою у такому неприродному положенні