УРИВОК ІЗ РОМАНУ "АРКАН" (продовження)

Низенькі приземлені люди під цим морем ходили вільно, але, видно було, що вони страх як налякані. Острах перед ймовірністю того, що воно відліпиться від стелі і заллє їх або захопить загребущою хвилею, міг би запросто прочитати на воскових обличчях навіть неписьменний. А високі зростом – захлиналися у тій рідині. Дивно було за цим спостерігати. Адже варто було, здається, лише зігнутися чи впасти на коліна, і вони були б врятовані… та, чи то порода якась особлива, чи що, але були ті диваки якимись негнучкими, і тому, вже навіть мертві продовжували стояти із синіми розбухлими обличчями потопельників. Але й тих, що були невисокими, не обійшла печальна участь: з червоного моря з’являлися велетенські щупальці і безперестанку хапали коротунів, затягували до пучини, а та вивергала їх із себе вже неживими. Повсюдно валялися трупи. І було їх уже не декілька сотень, а сотні разів по сто, а то й у сто разів по сто більше. Потім червона рідина стала братися згустками і з тих ґудзів рясно посипалися лялечки, які тут-таки гучно хрускали, і з них вилітала вогненна сарана. Вона знавісніло пожирала все їстівне на своєму шляху. Не втамовувала якийсь одвічний нестримний голод, а саме люто знищувала спожиток, не переймаючись необхідністю його перетравлення. Слідом за сараною йшло страховинне чудовисько з незліченною кількістю рук, у кожній з яких тримало по удавці. Спіймавши на ту удавку чергову жертву, несамовито висмоктувало з неї людські соки. А вже ця потвора, видно, насичувалася своєю поживою. Чим більше жертв, тим більшою ставала вона сама, і ще більше рук з’являлося на її тілі, що стрімко вибивалося і вшир, і вздовж. Ті, що опинялися у зашморгу миттєво марніли. Потім відкинуті вони помирали довгою важкою смертю.
– Хліба! Хлібчика, – благально просили живі кістяки самими очима і простягали до неба гострі костомахи рук, і від розпуки гризли одне одного…
Сухарик у торбинці пропікав Лана до серця крізь шкіру торби, одяг, власну шкіру. Але як він міг зарадити цим людям, маючи декілька крихт біля себе?
– Я знаю де є хліб! – пролунав раптом чийсь голос, – усі гайда за мною.
– За ним, за ним… – загуло повсюдно, – веди нас!.. Хліба! Хліба! Хліба…
Шалений людський вир у загальному нестримному пориві підхопив Лана і поніс за собою. Він не міг ні опиратися, ні вирватися із цієї очманілої чорториї. Бурхлива ріка занесла його своїм потоком в якісь темні вузькі підземелля. Нестерпний сморід увірвався до Ланового нутра через ніздрі, задуха здавила горло. Під ногами відчувався хрускіт і чавкання помиїв та напівзогнилих недоїдків. Натовп жадібно кинувся набивати шлунки тією гидотою, плазуючи, розчавлюючи одне другого натиском тіл. Найпершими, звісно ж, гинули маленькі діти. Та натовп не зважав на їх благання. Несподівано входи до підвалів зі скреготом замкнулися, і кам’яна темрява холодними слизькими брилами стиснула юрбу і поховала в собі. А розпачливі волання, голосіння й бідкання, згустившись, утворили таку тисняву, що підземелля й саме, здавалося, застогнало від болю.
Вселюдне божевілля немов втілилося в окрему істоту, яка раптом несамовито зареготала: “Ги, ги, ги… Дармові харчі бувають тільки в пастці, дурні!” І від запізнілого усвідомлення цієї істини запала загальна мовчанка. Тут почулося постукування десь із-за меж темниці.
– Це абетка Морзе, – сказав середнього віку чоловік, що стояв поблизу Лана. – Хтось намагається встановити з нами зв'язок. Раніше я був військовим моряком, сходив вздовж і впоперек усе Наше море, побував у багатьох чужих, я добре знаюся на цьому. Зачекайте, послухайте, що нам передають: “Лупайте скалу, там де вона найтонша, аж поки не дістанетесь світла, – це єдина можливість вибратись звідти…”. – легко сказати “лупайте”, – скрушно додав він, – та чим?
– А що це за абетка.., як ви її назвали? – перепитав Лан.
– Морзе, – відповів той. – Вона так називається за прізвищем її винахідника. Кожну букву вабетці Морзе позначив певним набором з довгих звуків, які на письмі позначаються рисками і коротких, що позначаються крапками. Хоча може бути тільки одна крапка і лише одна риска. Такий же набір відповідає знакам лічби. Одиницею тривалості вважається тривалість крапки. Тривалість риски дорівнює тривалості трьох крапок. Проміжок між знаками в букві – одна крапка, а між буквами в слові – три крапки. Перерва між словами – сім крапок. Це дуже легко.
– Крапка, три, сім, проміжки, риски… безсумнівно такі знаки мені доводилось бачити раніше, – подумав Лан, – так, на глиняному посуді сколотів, на оздобах, оберегах, а вголос чомусь запитав, – чи в розсипах зірок на небі не заховані часом слова, так, як в абетці цього Морзе? А в сукупності сузір’їв якесь послання, прочитавши яке, можна пізнати світ й самого себе в цьому світі.
– Можливо, – відповів співрозмовник, – я ніколи не задумувався над цим питанням. Але з темниці зір не видно. То ж, чим її лупати, сю скалу, щоб їх уздріти? Ні кайла, ні лому, ні сокири, нічогісінько такого, чим можна було б це робити. Не нігтями ж колупати граніт.
– Віра гори рушить! – озвався якийсь голос із натовпу, – пригадай, яким чином на Х?ривій горі з розколотої дивом скелі вдарив животворний плин й наситив спраглих та зневірених убогих духом…
Лан так і не дізнався, що сталося із ними усіма. Чи проламали вихід, чи загинули в темниці?.. Видіння зникло, як і попередні.